2 жовтня 1990 року почалася Революція на граніті – перший український Майдан. І він був студентським. Оті 15 днів змінили не лише уряд. Вони змінили хід української історії. Під час першого Майдану я ще навчався у школі. Зате був свідком наступних двох. І, спостерігаючи за гойдалками нашої новітньої історії, неодноразово ловлю себе на думці: інколи ми кермуємо зовсім не туди. І йдеться не лише про те, що відбувається на верхівці владного Олімпу. Для мене, наприклад, є дикістю, коли держава довіряє керувати одним із провідних українських університетів – університетом, студенти якого неодноразово ставали рушіями патріотичних і демократичних протестів, – людині, яка свого часу забороняла студентам брати участь у Революції Гідності.
Мова про рідний для мене Київський національний університет імені Тараса Шевченка. У листопаді 2013 року в пресі щонайменше двічі з’являлися повідомлення про перешкоджання студентам Інституту міжнародних відносин КНУ брати участь у протестах за європейське майбутнє України. Студентка ІМВ розповідала «Україні молодій», що 24 листопада директор Інституту Валерій Копійка переконував студентів не виходити на Майдан. За її словами, він стверджував, що від протестів не буде користі, а асоціація з Європейським Союзом Україні нібито не потрібна.
26 листопада «Українська правда» повідомляла про скарги студентів на те, що Копійка їх «пресує і не відпускає» з пар на студентський страйк. Студенти навіть зверталися по допомогу до громадських активістів. Свідком тих подій була, зокрема, Наталя Соколенко. У цьому є певний парадокс. З одного боку – людина, яка десятиліттями досліджує європейську інтеграцію. З іншого – у 2013 році, за повідомленнями студентів та преси, перешкоджає тим, хто вийшов протестувати саме за європейське майбутнє України.
До речі, є ще одна цікава деталь. Суддя Окружного адміністративного суду Києва Богдан Санін, який 1 грудня 2013 року заборонив проведення масових акцій у центрі Києва, також був випускником Інституту міжнародних відносин. Саме зараз триває процедура звільнення цього судді, чиє ім’я стало символом незаконних заборон часів Революції Гідності та корупційних скандалів.
А от у Валерія Копійки, навпаки, кар’єра пішла вгору. У квітні цього року Міністерство освіти і науки призначило його виконувачем обов’язків ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Першим проректором при ньому був і залишається Микола Погорецький – випускник Вищої школи КДБ СРСР і працівник КДБ УРСР. Щось я не думаю, що він був прихильником як Революції на граніті, так і Революції Гідності.
Але для мене, як для випускника КНУ, це навіть не стільки питання конкретних персоналій. Це питання світогляду. Держава довірила керувати університетом, студенти якого були серед рушіїв демократичних змін в Україні, людям із біографіями та рішеннями, котрі навряд чи здатні рухатися у майбутнє. І це для мене головний парадокс цієї історії. Університет Шевченка – це не просто велика освітня установа. Це університет, студентство якого неодноразово ставало частиною великих суспільних змін. Від Революції на граніті до Революції Гідності.
Тому особливо важливо, хто і з якими цінностями сьогодні веде цей університет далі. Валерій Копійка претендує залишитися на посаді керівника вишу. Він подав свою кандидатуру на вибори ректора. Чи довірити йому долю КНУ на наступні п’ять років – вирішувати університетській спільноті. Це їхній вибір і їхня відповідальність. У мене більше питань до держави, майбутнє якої виборювали насамперед студенти. За якими ціннісними критеріями Міністерство освіти і науки обирає тих, кому довіряє очолювати Київський національний університет імені Тараса Шевченка? І про яке майбутнє ми можемо говорити, якщо держава робить ставку на людей з минулого?
Автор: Володимир Горковенко
