Іван Дзюба – літературознавець, дисидент, громадський діяч, літературний критик та Герой України. Він — визначна постать України як часів радянського режиму, так і періоду незалежності, – повідомляє Київський регіон з посиланням на матеріал сайту chytomo.com.
Внесок Дзюби в започаткування руху «шістдесятництва» складно переоцінити — від легендарної акції протесту на прем’єрі Параджанова до не менш легендарного памфлету із критикою радянської влади, підкріпленої її ж аргументами.
У 1960 році Іван Дзюба став одним з активних учасників київського Клубу творчої молоді, який пізніше назвуть осередком ранніх шістдесятників. Учасники клубу ініціюють збори національно свідомих антирадянських митців, провівши кілька літературних вечорів, серед яких — вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. Іван Дзюба – серед організаторів цих акцій.
Незабутній протест на прем’єрі «Тіней забутих предків»
Світлина: BBC News Україна
Ключовим для Дзюби, але так само й для всього українського шістдесятництва стала вереснева акція 1965 року: на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова у кінотеатрі «Україна» Іван Дзюба розпочав публічний протест проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції. На сцені до нього доєдналися В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус, закликавши незгодних із діями партії встати на знак протесту. Цей протест був першою в УРСР відкритою заявою про рішучу незгоду з арештами діячів української культури.
Про зрушення в суспільстві, до яких спричинила і легендарна прем’єра «Тіней забутих предків» В’ячеслав Чорновіл потім написав у присвяченому політичним репресіям і поширюваному самвидавом журналістському розслідуванні «Лихо з розуму»: «у високі інстанції пішли запити, підписані авторитетними людьми. Молодь всіма засобами демонструвала свою солідарність із заарештованими. Під час судових процесів у Києві та Львові виникали стихійні маніфестації, протести».
Історик Юрій Шаповал зазначає, що вони до певної міри загальмували процеси репресій і русифікації — аж до 1972 року, коли пройшла нова хвиля арештів серед інтелігенції, а Петро Шелест втратив посаду за «ідеологічні помилки».
Памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація» та його переклади
Світлина: skadnews.in.ua
Відгомоном і результатом протесту 1965 року стала найвідоміша праця Івана Дзюби, про яку зараз не чув тільки той, хто не чув і про явище «шістдесятництва», але на момент опублікування це твір, що сколихнув культурний простір. Це етапна для доформування української нації книжка, памфлет-поштовх для інших шістдесятників оприлюднювати (нехай і в самвидаві) свої праці.
Ідеться про розвідку Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», написану впродовж трьох місяців від прем’єри Параджанова, яку вже в 1968 році опублікують за межами Радянського Союзу українською, англійською, російською, китайською, французькою та італійською мовами.
Цей памфлет — праця про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. У ній Іван Дзюба, спираючись на «канонічні» твори Лєніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання і доводячи, що «ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство — це не ідея наукового комунізму, а того «комунізму», який Маркс і Енгельс називали казарменим».
Свій твір Дзюба власноруч відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Памфлет мав непомильне значення для боротьби з комуністичним режимом СРСР та розвінчування його пропаганди: з одного боку, він був однозначно «антирадянський», а з іншого — спирався на радянські постулати, які важко було заперечити.
Співзасновник «Народного руху України»
Світлина: Gazeta.ua
У 1989 році Дзюба став одним зі співзасновників «Народного руху України», що на той момент був громадською-політичною організацією, а в 1993 переріс в політичну партію. «Народний рух» об’єднав численні демократичні угруповання. Його основою були засади національної демократії, зокрема націоналістичного ухилу.
У перший же рік свого існування Рух організував низку масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу і державності. За наполяганням Народного Руху України під час референдуму 1991 року провели республіканське консультативне опитування: «чи згодні ви, щоб Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про суверенітет України», що перекреслювало запропоновані партією засади Союзу Радянських Соціалістичних Республік та стало одним із кроків до виходу з СРСР. Активна позиція Руху мала вирішальне значення для здобуття незалежності.
Іван Дзюба — автор понад 400 наукових праць, зокрема більше 20 монографій, присвячених актуальним проблемам історії та сучасного стану української культури, літератури, мистецтва, а ще блискучий літературний критик, есеїст.
Серед книжок, виданих тільки за незалежної України, — есеї про образ сучасної України «Між культурою та політикою» (1998), розвідка, що охоплює 80 років трагічної історії колишнього СРСР, екстраполюючи її на історію України, «Пастка. 30 років із Сталіним, 50 — без Сталіна» (2003), збірка з промовистою та назвою «Спогади і роздуми на фінішній прямій» (2008), книжка, що аналізує компрометування українських культурних діячів впродовж століть «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.» (2011), філософські есеї про політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції, що уможливили російську агресію «Донецька рана України: Історико-культурологічні есеї» (2015), есеї про українських філософів та письменників «Золота нитка. Нариси про (не)знаних» (2020) та безліч інших праць.
Літературознавчі студії від українських класиків до постмодерністів
За останні тридцять років Іван Дзюба написав та видав у світ близько двох десятків книжок, присвячених українській літературі, мистецтву та культурі, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам, від Ліни Костенко, Миколи Хвильового, Ольги Кобилянської до Олега Лишеги. У доробці Івана Дзюби також численні літературознавчі студії від Тараса Шевченка і до Сергія Жадана.
Власне, одна з останніх праць — книжка «Чорний романтик Сергій Жадан» (2017), літературне дослідження та критика творчості Жадана, в якій, за словами Тамари Гундорової, «ставлення Дзюби до Жадана нагадує симпатії, які часто виникають між дідом та онуком, хоча воно й не позбавлене батьківської критики. Іван Дзюба – як архетипний Мудрець – вдивляється дуже пристрасно у постать і феномен Жадана – представника generation X, котрий є для нього Антигероєм».
Окремо слід розглянути постати Івана Дзюби як редактора, оскільки він мав чималий досвід і за радянських часів, і в період від 1991 року.
У 1962 році Івана Дзюбу звільнили з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» «за ідеологічні помилки», а в 1965 — з роботи у видавництві «Молодь».
Від 1969 до 1972 року він обіймав посаду редактора відділу перекладної літератури видавництва «Дніпро».
У першій половині 1990-х років Іван Дзюба — співредактор журналу «Сучасність», інтелектуального часопису, що здебільшого орієнтувався на діаспору.
Також він був членом редколегій наукового філологічного журналу про історію Києва та України «Київська старовина», науково-теоретичного журналу «Слово і час», національного ілюстрованого часопису міжнародного життя Інституту євро-атлантичного співробітництва «Євроатлантика» та інших.
Сценарист Іван Дзюба
Світлина: Вікіпедія
А ще Іван Дзюба писав сценарії до стрічок. Він автор сценаріїв фільмів «Василь Симоненко» (1988) та «Українці. Надія» (1992), а ще співавтор сценаріїв серії телестрічок «Тарас Шевченко. Заповіт» (1992-1997), фільму «Поет і княжна» (1999) та інших.
Тож не дивно, що у 2021 році розпочалися зйомки документального фільму про Івана Дзюбу. Людина, яка пробуджувала національну пам’ять і про незабутих предків, і про заарештованих за українство сучасників, безперечно, заслуговує на те, щоб її та її колосальний внесок пам’ятали.
